Друзі, презентуємо рубрику “історії еколендівців”. В ній ми ділимося враженнями наших вихованців та їх батьків від ФК. Живі й щирі розповіді допоможуть краще відчути нас і покажуть тренування під іншим кутом.
Нашими першими героями є пані Уляна та її син Микола. Далі йде цитування.
“Микола від народження любить футбол та все, що з ним пов‘язано. У віці 4.5 років він вперше спробував свої сили у цьому виді спорту, однак щось пішло не так… Хлопчик швидко відмовився ходити на тренування. Через 2 роки ми спробували знову, але тепер пішли до ФК “Еколенд”. Це вже зовсім інша емоція. Я побачила радість і щастя в очах свого сина. Він з нетерпінням чекав кожне тренування. Формат занять відрізнявся від інших клубів. Заняття дуже професійно організовані. Тренери на одній хвилі з дітлахами. І не важливо чи це “стріляння по воротах”, швидкісний біг чи скакання по драбинці — Микола обожнював всі вправи.
Пригадую його 1 тренування. Батьки сиділи на диванчиках і спостерігали на екрані за своїми дітками. Тоді я дуже переживала, щоб мій не впав і нічого не зламав😂. Після заняття Микола вийшов із залу з наклейкою (нагорода за старанну роботу) і гордо сказав: «Мамусю, глянь, що я отримав, це такі наліпки мають тільки великі футболісти»😊.
Мій син дуже комунікабельний, тож швидко порозумівся як з ровесниками, так і з тренерами. Хлопці в “Еколенді” молоді й люблять дітей, вони не як суворі вчителі, а як старші друзі.
Час проходив і моя дитина підростала. Тренери ставали вимогливіші, а Микола кращим гравцем. За це варто віддати належне і тренерам, і клубу, і дирекції. Ми навчилися працювати з м‘ячем, грати в пас, забивати голи, боронити ворота, словом — навчилися грати в футбол. Перший його турнір і одразу 1 місце! Це взагалі стало потужним мотором, а з індивідуальними нагородами додалась впевненість.
Загалом, у нас безліч цікавих історій за період перебування в клубі “Еколенд”. Я ніколи не забуду як під час чергового турніру не приїхав воротар команди. Постало питання “хто стане на ворота”? Усі відмовились, а мій син, щоб врятувати ситуацію, вмить став воротарем, хоч й не дуже то вмів. Почали виходити різні команди й ми помітили дітей розміром як 2 моїх сини. Інколи деякі клуби привозять старших діток, бо дуже хочуть перемогти. Вже під час гри я побачила як один з “велетнів” летить ураганом на ворота. Зойкнула та закричала: “Сину відійди від воріт, нехай буде гол, але ти не інвалід». У Миколи спогади інші. На його пам‘яті перші виїзні турніри, перший забитий гол й червона карта, індивідуальні нагороди та безліч іншого, що залишиться з ним назавжди.
Нині синові майже 13 років і все, що він уміє на полі — це 100 % заслуга тренерів “Еколенд”. На цей час ми мешкаємо в Польщі. Микола надалі займається футболом. Має хороші результати. Мріє стати великим футболістом та завжди теплими спогадами й добрим словом згадує тренерів Діму, Юру, Славіка…А також дякує мені, що колись він потрапив саме в ФК “Еколенд””.
